Аверкій Гончаренко

Аверкій Гончаренко, командувач українськими військами в Битві під Крутами, яка стала одним з символів військової звитяги та самопожертви українських вояків та 100-річчя якої відзначаємо сьогодні. Тоді українці здобули тактичну перемогу, завдяки якій змогли виграти критично важливий час на Брестських переговорах.

Аверкій Гончаренко в 1943 році під час
офіцерського перевишколу в Лешанах

Під час Другої Світової Гончаренко також не стояв осторонь, знову ставши на шлях національно-визвольної боротьби. Маючи можливість обрати для служби будь-яку національну військову структуру, він свідомо обрав війська СС та вступив до дивізії військ СС «Галичина» (75-річчя якої також відзначається цього року), слушно вбачаючи в ній єдиний вірний шлях для розбудови українського війська для боротьби за Державу. Він не помилився, бо дивізія «Галичина» стала продовженням ідеалістичного пориву молоді Визвольних змагань. В 1918 битися з ворогом під Крути виступили молоді добровольці, і через 26 років на захист Батьківщини від лютого ворога на фронті під Бродами знову встала перш за все молодь. І герой Крут Гончаренко знову був з нею.

В дивізії Гончаренко займався агітацією молоді під час вербункової кампанії, а потім передавав свій досвід молодим воякам, вишколюючи їх в тилових підрозділах дивізії. 

На світлині Аверкій Гончаренко в 1943 році під час офіцерського перевишколу в Лешанах.

Зірвана зірка партизанського командира

Останні пару років ведуться активні дискусії про характер радянського режиму в Україні, особливо в контексті так званого «визволення» українських земель Червоною армією в 1944 році. Не буду в цьому дописі аналізувати принади радянського режиму, на кшталт платної освіти (за наказом Сталіна навчання в школах та вишах з 1940 року було платним, цю норму скасували тільки в 1956 році), чи згадувати про черговий, вже третій, масовий Голод в Україні при комуністах, в 1946-1947 роках (за три роки німецької окупації в Україні голоду не було). Просто наведу цікавий приклад ставлення радянського режиму до своїх героїв. Причому мова піде не про ставлення до загальної маси фронтовиків, чи інвалідів та калік, яких після війни швиденько прибирали з вулиць великих міст, щоб не псували вигляд. Мова піде про персональну людську історію.

Був в Україні такий партизанський командир Петро Брайко (1919 р.н.), кадровий прикордонник, який під Києвом в 1941 році потрапив в німецький полон, звідки втік та опинився в партизанському загоні під началом С.А. Ковпака. Там зробив стрімку кар’єру та згодом став командиром полку в «Першій партизанський дивізії» П. Вершигори, та воював в Східній Польщі проти бойової групи «Байєрсдорф» (детальніше про це дивиться в моїй книзі присвяченій цьому формуванню). Не буде перебільшенням сказати, що Брайко був високоефективним командиром, зокрема, він особисто очолював здійснення більше ніж 100 партизанських операцій та брав участь у чисельних боях. 7 серпня 1944 року йому присвоїли звання Героя Радянського Союзу. З літа 1944 року в званні майора служив в окремій бригаді НКВС, що діяла в Західній Україні, в лавах якої боровся проти УПА.

В квітні 1945 року Брайко відправили на навчання в престижну Військову академію ім. Фрунзе, в Москві. 18 вересня 1948 року, за тиждень до випуску, він був заарештований за ст.58-10 КК СРСР –  антирадянська агітація та пропаганда. Хтось з його однокурсників доніс куди треба, що Брайко критично висказався про якість харчування в їдальні академії. Цього доносу виявилось досить для арешту. Підкреслю, заарештували не якогось там просто офіцера, а людину, що мала звання Героя СРСР та служила в НКВС. Його позбавили усіх нагород та засудили на 10 років таборів. Правда, відсидів він тільки 5 років, бо після смерті Сталіна був повністю реабілітований, навіть нагороди повернули та в МВС СРСР на службу зарахували. Проте, кар’єри там зробити вже не вдалося. В 1960 Брайко вийшов в відставку, займався літературною творчістю та став відомим письменником. Ніби, ще живий.

Ось така історія. А ви кажете, що визволення. Людоненависницький режим, в усіх проявах цього слова.